Читати книгу - "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст."

А в отця Андрія вже все готове для прийняття дорогих гостей: на широкому подвір’ї білими довгими смугами розстелено полотнища, на яких стоять миски з борщем, кашею, холодцем, варениками, ковбасами… а посередині двору пишаються два барила з медом і горілкою. У світлиці чекають найпочесніших гостей. Тут все прибрано по-празниковому: підлогу посипано піском, біля ікон білі, гаптовані рушники, цілі вінки квітів, жевріють лампадки; довгий стіл поверх дорогоцінного килима накритий тонким білим обрусом і заставлений вишуканими чарками, кубками, полумисками.

Попадя оглянула все хорошенько: непогано, гості вдовольняться, маємо чим почастувати!

– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! – пролунало за дверима.

– Амінь, – відповіла вона.

На порозі появився отець Андрій з гостями. Почалися традиційні церемонії, предковічні звичаї, давні і непорушні. Нарешті отець Андрій, підтримуючи рукою широкий рукав ряси, врочисто благословив трапезу, і гості посідали за стіл. Нібито щось підштовхнуло Дарину; вона підвела очі: просто перед нею сидить той самий козак і знову пильно дивиться на неї… Дивне й незрозуміле почуття охопило Дарину: і вона не може одірвати від нього очей. Ох, і гарне ж у нього обличчя, не те щоб і дуже вродливе, а побачиш хоч раз – ніколи не забудеш. На високе чоло красиво лягають хвилясті темні пасма волосся, чорні брови трішки насуплені, шовкові вуса… вуста посміхаються трохи сумно… та головне, – очі, світлі, сталеві, здається, ллється з них світло, і такі вони чудовні, ніби промовляють щось, тільки Дарина ще не може їх зрозуміти… і страшно, і любо!

– Ну, пане Романе, поїздив ти по світах немало, повідай нам, що робиться в далеких краях заморських, – запросив до бесіди священик.

Козак перевів погляд на нього. Розмова зайшла про далекі країни. Дивні речі розповідав пан Роман і як цікаво! Слухає Дарина і їй-право, широкі обрії розкриваються перед нею: бачить вона розкішні королівські двори; прозирає в дрімучих лісах старовинні монастирі, похмурі келії ченців… і страшно їй і чудовно!

– А як же з вірою? – перебив батюшка. – Чи в благочестії пробувають чужоземці?

– Ах, отче, отче! До Карпат ще наша віра, а далі – католицька. Там уже ксьондзи та єзуїти володіють світом: в ім’я Христове ріжуть, палять, меч і вогонь пройшов через весь край!

– Заступи, спаси й помилуй! – батюшка перехрестився; на всіх обличчях з’явилося напруження; попадя зблідла.

– Ех, рушити б нам та провчити цих католиків! – докинув старий, поважний козак.

– Та і в нас під боком вони водяться! – зауважив інший.

– Правда, панове: король без грошей, магнати свавілля чинять, люди вбогі скаржаться… не тим вже духом Польща диха! – вигукнув Роман.

– Ой, буде колись їм похмілля! – озвалися голоси.

– Бог люби єсть, братове, – сказав батюшка.

– Так, так, отче, саме люби єсть, – проказало за ним кілька сивих чуприн.

Розмова зайшла про далекі країни; Роман розповідав про неприступні гордовиті замки, про величні собори, про різні хитрі машини…

– Ото ми все слухаємо й дивуємося, а у пана Романа порожня чарка! Гей, пане, налий собі отого угорського, не згірш за королівське буде! Та кланяйся ж, матушко! – повернувся до дружини отець Андрій.

– Дякую, вже пив, досить.

– Е, не можна, пане: хто чарки лічить, той добра не зичить.

– За здоров’я ясної панночки! – тихо вимовив пан Роман через стіл до Дарини.

Вона низько опустила голову, а він знову ласкаво зазирнув їй в очі.

Слухає Дарина, не наслухається…

– Ех, панове! – вигукнув хтось і вдарив кулаком по столу. – В гостях добре, а вдома краще!

– Панове, за волю, за наш край! – отець Андрій високо підняв важкий кубок.

– Віват, віват! – пролунало навкруги.

Обід завершується. За стародавнім звичаєм, поставивши на срібну тацю коштовний кубок, низько вклоняючись, Олеся обійшла всіх гостей:

– За неньку – повненьку, за отця – до кінця, а за милу – цим, щоб було весело всім, – припрошує Олеся Івана Богуша, а оченята її так хитренько усміхаються з-під опущених вій. Ой, чимало зусиль треба докласти пану Івану, щоб прилюдно не кинутися до неї і не розцілувати ці наповнені радістю життєдайні оченята! Старі козаки лишилися допивати мальвазію, мед та угорське, а молодь і панночки вийшли на дворище.

– Ох, сподобалася ж ти йому, – підштовхнула Олеся ліктем Дарину, – і в церкві очей з тебе не пускав, і зараз.

– Хто він такий, не знаєш, Олесю?

– Аякже: Роман Громика, син Василя Громики. Він у братстві навчався, а це вернувся з-за моря до батька в гості.

Громика! Холодний, гострий струмінь пробіг від голови і зупинився у серці Дарини. Громика! Це ворог знавіснілий, заклятий ворог; проте даремно намагається налаштувати себе Дарина: нема в серці ненависті, нема…

А на дворищі вже гримить троїста музика. Під розлогим деревом всілися троє циганів: торохкотять бубони, жаліється скрипка, видзвонюють срібні підкови; несеться навприсядки старий козак, замітаючи широкими шальварами пилюку. Колом обступили танцюристів глядачі, лунають вигуки, заохочування, похвали; козачок змінила горлиця.

– Ходімо, ходімо, – підбадьорює Леся Дарину.

– Щось мені не хочеться, серденько!

– Та нумо, голубко!

Нехотячи пішла Дарина дрібушечками, але музика нібито промовляє: «а козак, як орел, як побачив, так і вмер». Дарина нахилила голівку, обличчя серйозне, тонкий стан плавно погойдується, а маленькі сап’янці, поблискуючи на сонці, старанно витворюють складні па.

– Ух, втомилася! – і Дарина важко перевела дух. Світлі пасма на чолі розсипалися, вуста напіврозтулені, щоки зашарілися.

– А дозволь-но, ясна панночко, з тобою до танку! – пролунало над вухом. Поруч з нею стоїть Роман, певно, милується нею: рука його по-молодецьки підкручує вуса, волосся відгорнулося від лоба, очі виблискують – хвацький козак!

– А чи знаєте, пане, кого просите до танцю?

– Знаю, панночко, знаю! Кралю, ліпшої за яку пошукати в світі.

– Тут, пане, не в ласкавих словах суть; пан забув, що я Жмайлова донька.

Проте в її гордих словах мимоволі звучав жаль.

– Не думав я, що ти недобра, панночко! – похиливши голову, низьким грудним голосом вимовив Роман і тихо пішов до світлиці.

Начебто щось вкололо Дарину, і жаль і ще якесь незрозуміле почуття; за віщо вона образила козака? А батько, а рід – вони ж вороги… і вкотре даремно викликає Дарина в уяві всі старовинні перекази, всі заповіти і закляття предків, – нема в її серці ненависті, сама туга…

Ось і скінчився неспокійний день, як хутко він пролетів! Олеся і Дарина в світлиці, за стіною ледве чути віддалений галас: козаки бенкетують. А в світлиці тихо і темно; перед божницею ледь-ледь тепліє лампадка; в глибині горою подушок біліє ліжко, а в штучне вікно з мозаїчного скла зазирає повний місяць і малює тисячі тремтливих, фантастичних мережив на